ки, що луснули. Повітря дивне. Непроглядний морок хрустів на зубах гірким пилом. Смак залишеної миті.А потім виплеснулись крики. Звідусіль. Не один я поліз до кают-компанії, хоча був зобов’язаний залишатися на місці і зберігати спокій. І правильно робив: дехто з екіпажу — лише вони напам’ять знають усі переходи — бив по перегородках і горлав, схоже, у складені рупором долоні:— Усім, хто чує! Залишити відсіки, іти на мій голос! Збір у кают-компанії! Всім, хто чує…— Зброя, ліхтарі, запальнички, п’єзорки є? — запитав густий, мов смола, бас, коли я завалився до шлюзу. — Здати!Запитання було таким абсурдним, що паніка кудись поділася. Сконала від шоку. В космос на сірниках… в гіпер на п’єзорці…— Не курю і без зброї.– Ім’я, звання?— Лесь Білов, пасажир з третього рівня. Квиток показати, контролере?— Угу, — злобно буркнув смолянистий бас, — тільки світло увімкни, а то номера не видно.— Що ж сталося? — я все ще сподівався на банальну аварію, але промерзле від жаху нутро відчувало — влипли по саме не можу. І не факт, що виберемося живими.— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:— Лесь! Живий!Є Бог на світі, є.— Завжди, Янко!Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.У відсік, де був шлюз, проходу не стало. Там темрява ви
Навигация с клавиатуры: следующая страница - или ,
предыдущая -
