ух пiдбирати. А вже тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким бiгла варта, полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.
– Усе сталося так швидко, – завершила оповiдь Клавдiя Прокула, – що я й незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка…
Вона безжурно засмiялася.
– Це було дуже цiкаво!
– Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?
– Мiняйла? Та його всi там знають…
– Я питаю про молодика.
– Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.
– Який вiн iз себе?
Клавдiя Прокула замислилася.
– Малий на зрiст, – нарештi почала вона.
– Нижчий чи вищий за тебе?
– Нижчий, буде менi пiд вухо.
– I це все?
– Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся – спадас м'якими хвилями на плечi.
– Якого кольору?
– Темного.
– А точнiше?
– Якогось такого брунатного… А очi у нього карi, як в усiх тутешнiх. Нiс довгий i гачкуватий…
– …як у всiх тутешнiх! – засмiявся Понтiй Пiлат, прокуратор.
– Ти не хочеш мене слухати? – спокiйно запитала Клавдiя Прокула.
– Хочу, моя люба! Але чи примiтила ти в ньому хоч щось таке, що було б не «як у всiх тутешнiх»?
– Що ти масш на увазi?
– «Шрам, родимка, плямка, якесь калiцтво…
– Зрозумiло. Нiчого такого я не помiтила – обличчя у нього чисте. Смагляве. Калiцтва теж не зауважила. От хiба його руки…
– А що – руки?
– Вони у нього тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З довгими пальцями…
– Славно! – сказав прокуратор. – Це вже щось…
2. ВЕСЕЛИЙ ГЕРМАН ЧУХАр ПОТИЛИЦЮ
Ось чому, коли Луцiй Галл прийшов доповiдати про подiу у храмi, прокуратор Понтiй Пiлат його просто-таки ошелешив.
– То що, Луцiю, – весело мовив вiн, – будемо шукати людину, яка на зрiст – менi по плече? Волосся у того чоловiка брунатне, хвилясте. Очi карi. Нiс гачкуватий. Руки тонкi, з довгими пальцями.
– Звiдки ви знасте, патроне?
– Та
– Усе сталося так швидко, – завершила оповiдь Клавдiя Прокула, – що я й незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка…
Вона безжурно засмiялася.
– Це було дуже цiкаво!
– Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?
– Мiняйла? Та його всi там знають…
– Я питаю про молодика.
– Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.
– Який вiн iз себе?
Клавдiя Прокула замислилася.
– Малий на зрiст, – нарештi почала вона.
– Нижчий чи вищий за тебе?
– Нижчий, буде менi пiд вухо.
– I це все?
– Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся – спадас м'якими хвилями на плечi.
– Якого кольору?
– Темного.
– А точнiше?
– Якогось такого брунатного… А очi у нього карi, як в усiх тутешнiх. Нiс довгий i гачкуватий…
– …як у всiх тутешнiх! – засмiявся Понтiй Пiлат, прокуратор.
– Ти не хочеш мене слухати? – спокiйно запитала Клавдiя Прокула.
– Хочу, моя люба! Але чи примiтила ти в ньому хоч щось таке, що було б не «як у всiх тутешнiх»?
– Що ти масш на увазi?
– «Шрам, родимка, плямка, якесь калiцтво…
– Зрозумiло. Нiчого такого я не помiтила – обличчя у нього чисте. Смагляве. Калiцтва теж не зауважила. От хiба його руки…
– А що – руки?
– Вони у нього тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З довгими пальцями…
– Славно! – сказав прокуратор. – Це вже щось…
2. ВЕСЕЛИЙ ГЕРМАН ЧУХАр ПОТИЛИЦЮ
Ось чому, коли Луцiй Галл прийшов доповiдати про подiу у храмi, прокуратор Понтiй Пiлат його просто-таки ошелешив.
– То що, Луцiю, – весело мовив вiн, – будемо шукати людину, яка на зрiст – менi по плече? Волосся у того чоловiка брунатне, хвилясте. Очi карi. Нiс гачкуватий. Руки тонкi, з довгими пальцями.
– Звiдки ви знасте, патроне?
– Та
Навигация с клавиатуры: следующая страница - или ,
предыдущая -
